Реклама



От партнеров







Гігієна як наука. Загальні питання, історія та методологія гігієни














Науковий реферат
Гігієна як наука. Загальні питання, історія та методологія гігієни


ПЛАН
1. Предмет і завдання гігієни.
2. Значення гігієни в практичній роботі фармацевта.
3. Історія розвитку гігієни.
4. Основні періоди: емпіричний і науково-експериментальний.

Що далі просувається наука у вивченні причин хвороб, то більш актуальним стає те загальне положення, що запобігти розвитку хвороб значно легше, аніж лікувати їх
І. МЕЧНИКОВ
Споконвічно колективний досвід багатьох поколінь і осо¬бисті долі людей призвели до однозначного розуміння того, що пріоритетною цінністю людини є її здоров'я. Добре здоро¬в'я — вихідна передумова нормального перебігу вагітності матері, народження та розвитку дитини, подальшого формуван¬ня її як повноцінного біологічного та соціального члена суспіль¬ства, високої творчої працездатності, тривалого щасливого життя та здоров'я нащадків.
З давніх-давен турбота про збереження здоров'я, запобіган¬ня різним захворюванням та їх лікування привертають вели¬ку увагу як кожної людини окремо, так і суспільства в цілому.
Практична реалізація і втілення цієї уваги зумовили виник¬нення, розвиток і диференціацію двох головних, тісно пов'я¬заних між собою напрямків медичної діяльності — лікуваль¬ного і профілактичного.
Це знайшло своє відображення і в історичних пам'ятках. За однією з легенд, син міфічного бога Аполона Асклепій (Еску¬лап) мав двох дочок — Панакею і Гігією. Перша вважалася покровителькою лікувальної медицини, друга — покровитель¬кою медицини профілактичної. Вважають, що саме за її ім'ям отримала свою назву і головна профілактична наука — гігієна (Hyqieinos (грец.) — той, хто приносить здоров'я).
Гігієна об'єднує різноманітні дані теоретичних і клінічних дисциплін у галузі профілактики, інтегрує знання про комп¬лексний вплив середовища на здоров'я людини, розробляє принципи та системи профілактичних заходів.
Запропоновано різноманітні визначення гігієни як науки.
Так, один з основоположників сучасної гігієни Ф. Ф. Ерісман (1901) писав, що «гігієна — це наука, яка за допомогою експериментального дослідження застосовує істини, набуті цими шляхами, для поліпшення громадського здоров'я».
Творець російського тлумачного словника В. В. Даль (1898) дав таке визначення: «Гігієна — це мистецтво зберігати здо¬ров'я, оберігати його від шкідливостей».
А. А. Летавет (1958) визначав, що «гігієна — це галузь ме¬дичної науки, яка вивчає вплив умов життя на здоров'я люди¬ни, розробляє заходи щодо запобігання виникненню хвороб та створення умов, котрі забезпечують збереження здоров'я».
Ф. Г. Кротков (1977) підкреслював, що «гігієна — це наука, яка вивчає вплив різноманітних чинників навколишнього се¬редовища та виробничої діяльності на здоров'я людини, її пра¬цездатність, тривалість життя і розробляє практичні заходи, спрямовані на оздоровлення умов життя та праці».
З позицій сьогодення найбільш доцільним, вірним та прий¬нятним слід вважати наступне визначення.
Гігієна — це наука, яка вивчає закономірності впливу (по¬зитивного й негативного) чинників зовнішнього та навколиш¬нього середовища на здоров'я людей, а також фізіологічної, побутової та виробничої діяльності людей на зовнішнє та нав¬колишнє середовище.
Отже, гігієна — це наукова дисципліна та практична галузь медичної науки, яка досліджує закономірності впливу навко¬лишнього середовища на організм людини і громадське здо¬ров'я з метою обґрунтування гігієнічних нормативів, санітар¬них норм і правил та профілактичних заходів, реалізація яких забезпечує оптимальні умови для життєдіяльності людини, збереження і зміцнення її здоров'я та запобігання виникнен¬ню різноманітних захворювань.
Цікавою та повчальною є історія гігієни, яку поділяють на два основні періоди: емпіричний та науково-експериментальний.
У давні часи льодина. Була погано захищена від впливу не¬сприятливих умов життя: високої та низької температури по¬вітря, стихійних лих, відчувала нестачу їжі, її постійно чатувала небезпека поранень, ушкоджень або укусів отруйних тварин. Пов'язаний із цим спосіб життя сприяв виникненню харчових отруєнь, різноманітних захворювань, травм і навіть ранньої смерті.
Життєвий досвід, який накопичувався поколіннями, вже в стародавні часи став основою для зародження емпіричної, на¬родної гігієни. Провідними її елементами стали рекомендації обмежувального характеру, які торкалися проживання в тій чи іншій місцевості, вживання окремих продуктів, використання питної води.
Подальший розвиток емпірична гігієна одержала в рабо¬власницьких країнах Стародавнього Сходу, які мали великий вплив на розвиток світової культури та науки. Устрій життя в цих країнах в основному складався під впливом релігійних приписів, багато з яких містили раціональні вимоги профілак¬тичного характеру.
Відображенням цього є численні законодавчі документи та історичні пам'ятки Ассиро-Вавилонської держави, Стародав¬нього Єгипту, Стародавньої Індії, Стародавнього Китаю. Вони охоплюють багато питань, що стосуються вживання різних харчових продуктів, питної води, планування та санітарно¬го облаштування житлових приміщень, особистої гігієни тощо.
Значний розвиток одержали гігієнічні знання та рекомен¬дації в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Розвиткові гігієнічних знань та навичок, елементів санітарного законо¬давства сприяли загальний розвиток техніки і матеріалістичні погляди багатьох стародавньогрецьких філософів та вчених (зокрема, Демокріта і Арістотеля) на зв'язок між здоров'ям і середовищем існування.
У цей період з'явилися перші медичні наукові праці, які дійшли до наших днів і мали суттєвий вплив на розвиток профі¬лактичного мислення в медицині.
У трактатах «Про повітря, воду та місцевість», «Про здоро¬вий спосіб життя», написаних видатним лікарем Гіппократом (460—377 pp. до н. е.), містяться різноманітні наукові мірку¬вання стосовно здоров'я людини, навколишнього середовища та особливостей зв'язку між ними.
У системі гігієнічних заходів, які набули поширення в Старо¬давній Греції, особливу увагу приділялося фізичній культурі, особистій гігієні, здоровому способу життя. Існували в Старо¬давній Греції й елементи громадської санітарії — санітарний нагляд за продажем продуктів та напоїв, розміщенням та буді¬вництвом споруд. У містах-державах споруджувалися водо¬проводи (наприклад, у Мегарі в VII ст. до н. е.) та каналі¬заційні мережі (зокрема, в Афінах у VI ст. до н. е.), під час забудови міст дотримувалися певних правил планування тощо.
Ще значніший розвиток одержали гігієнічні знання в Ста¬родавньому Римі. Видатним пам'ятником будівельної техніки Стародавнього Риму є знамениті римські водопроводи та кана¬лізація. Водопроводи .Риму (їх було понад 30, перший із них побудовано в 614 р. до н. е.) забезпечували місто гірською дже¬рельною водою (в середньому 500—1000 л на одну людину). Стічні води збиралися у великий каналізаційний колектор).
Поширеними в Стародавньому Римі були лазні, які викори¬стовувались і для санітарних, і для спортивно-оздоровчих цілей. Римські лікарі розглядали гігієну тіла, гімнастику та інші еле¬менти індивідуальної гігієни як важливу умову збереження здоров'я та найшвидшого видужання хворих. Видатний лікар-учений Стародавнього Риму Гален вважав, що гігієна має ста¬новити окрему фундаментальну галузь медичної науки.
У період раннього середньовіччя центр медичної науки пе¬ремістився в країни Сходу. Серед учених цих країн особливо значний внесок у розвиток гігієни зробив видатний узбець¬кий лікар Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980—1037 pp.). Він на¬писав трактат «Канон медичної науки», багато розділів якого присвячено питанням гігієни («Про добре повітря», «Про якість води», «Про збереження здоров'я» та ін.).
Разом із тим, у європейських країнах рівень санітарної куль¬тури у середні віки, особливо в XII—XV ст., значно знизився. . Цьому сприяли безперервні феодальні війни, гніт інквізиції, поширення забобонів, релігійна проповідь аскетизму, скуп¬чення населення у містах, що не мали водопроводу і каналі¬зації, занедбання особистої гігієни. Саме в цей історичний період значного поширення набули величезні епідемії чуми, холери, віспи, інших інфекційних захворювань.
Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь. Рукописні та інші джерела, що дійшли до наших днів, у яких описано побут населення Київської Русі, відзнача¬ють увагу, яка приділялася питанням гігієни. Так, онуці Воло¬димира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить медичний трак¬тат, який містить 29 розділів. Поміж ними привертають увагу такі: «Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон та спокій», «Про лазню» тощо. У X—XII ст. у Києві, Суз¬далі, Новгороді та інших містах були споруджені дерев'яні бру¬ківки, в ряді монастирів (Троїцько-Сергієвському, Києво-Пе¬черському, Соловецькому) і міст (Новгороді, Пскові) діяли во¬допроводи. Значно поширеним у Київській Русі було миття в лазнях.
Зародження капіталістичного виробництва у Західній Європі, пошук нових ринків, великі географічні відкриття дали поштовх до розвитку медичної науки та гігієнічної культури. А. Левенгук (1632—1723) створює мікроскоп, Д. Фракастро (1478—1553) своєю працею «Про заразу, заразні хвороби та їх лікування» закладає основи науки про поширення інфекцій¬них хвороб та запобігання їм. З'являється твір відомого лікаря та вченого Г. Агріколі про професійні захворювання гірників. Значною віхою в історії гігієни стала праця італійського ліка¬ря Б. Рамацціні (1633—1714) «Про хвороби ремісників», у якій подано опис та оцінку умов праці робітників 52 професій (гірників, рибалок, друкарів, пивоварів та ін.) і характеристи¬ки симптомів, які розвиваються внаслідок формування про¬фесійної патології.
Значно посилилась увага до профілактичних аспектів охо¬рони здоров'я населення і в Російській імперії, до складу якої в ті роки належала і Україна, особливо в період державних пере¬творень, що здійснювалися Петром І та після епохи його царю¬вання. Великий внесок у цей напрям суспільного життя зробив М. В. Ломоносов (1711—1765), який у відомій доповіді «Про розмноження та збереження російського народу» (1761 р.) та в ряді інших праць порушував широке коло питань громадської та особистої гігієни. Подальший розвиток ідей профілактики знайшов відображення в наукових працях та практичній діяль¬ності таких учених-медиків, як Н. М. Амбодик-Максимович, С. Г. Забєлін, Д. С. Самойлович, М. Я. Мудров та ін.
Розвиток профілактичного напрямку в історії вітчизняної медицини в періоди пізнього середньовіччя та допромислового капіталізму пов'язаний також з іменами відомих учених-просвітителів та лікарів з України. До їх числа належать П. Могила, Ю. Котермак-Дрогобич, X. Борсук-Мойсєєв та ба¬гато інших.
Так, П. Могила (1596—1647) — відомий діяч православної церкви та просвіти, заснував Києво-Могилянську академію (1633 р.), у стінах якої її вихованці здійснювали і медичну підготовку, приділяли велику увагу дотриманню правил гігієни, про що навіть було внесено відповідні вказівки до статуту цього навчального закладу.
Наступний розвиток і диференціація гігієни як самостійної науки тісно пов'язані з промисловою революцією кінця XVIII ст., активізацією робітничого руху в Англії та інших краї¬нах Європи, досягненнями науки кінця XVIII — початку XIX ст.
Саме в ці роки в економічно розвинутих країнах Європи з'являються лікарі та адміністратори, котрі розуміли значен¬ня санітарно-оздоровчих заходів і стали засновниками громад¬ської профілактичної медицини та санітарної статистики. Пуб¬лікуються перші твори узагальнюючого характеру з гігієни, що дало початок її формування як окремої наукової дисципліни.
Для більшості країн Європи середина XIX ст. була періо¬дом утвердження та розвитку промислового капіталізму, інтен¬сивного будівництва заводів і фабрик, виникнення й розвит¬ку (часто хаотичного) нових промислових міст та селищ.
Поряд із цим, усе більшого суспільного визнання одержу¬вало розуміння того, що в цих нових історичних і соціально-економічних умовах вирішальне значення у справі охорони здоров'я населення набуває профілактика захворювань. Цей період і став періодом зародження та наступного бурхливого розвитку науково-експериментальної гігієни. Крім того, ви¬никнення наукової гігієни стало можливим завдяки досягненням у галузі хімії, фізики, біології, мікробіології, математич¬ної статистики, що якісно збагатили арсенал гігієнічних ме¬тодів дослідження, дозволили проводити не лише описову, але й якісну та кількісну оцінку чинників навколишнього середо¬вища і особливостей їх впливу на здоров'я людини.
Велика роль у формуванні науково-ексериментальної гігієни на цьому етапі належить відомому німецькому вченому М. Петтенкоферу (1818—1901) та його учням. Наукові праці цього вченого, його роль у докорінній реорганізації викладан¬ня гігієни та створенні наукової гігієнічної школи по праву дозволяють назвати його засновником сучасної наукової гігієни. Слід згадати й про великі заслуги М. Петтенкофера в підготовці викладачів гігієни для різних країн Європи, зокре¬ма для Київського університету св. Володимира. На відзнаку наукових заслуг М. Петтенкофера його було обрано почес¬ним членом ученої ради медичного факультету університету.
Думки хірурга М. І. Пирогова, який підкреслював: «Я вірю в гігієну. Ось де вміщується дійсний прогрес нашої науки. Майбутнє належить медицині запобіжній», і терапевта Г. І. За-хар'їна, котрий вважав гігієну «... не тільки необхідною части¬ною медичної освіти, але й найважливішим предметом у діяль¬ності практичного лікаря», стали ідеологічною основою ліку¬вально-профілактичної діяльності декількох поколінь російських медиків.
^Розвиток гігієнічної науки, та санітарної практики в Росії та в Україні тісно пов'язаний з діяльністю медичних факультетів вищих навчальних закладів, у стінах яких сформувалися перші вітчизняні гігієнічні школи.
Ініціатива організації першої окремої кафедри гігієни на¬лежить медичному факультетові Київського університету св. Володимира. Рішення про створення такої кафедри вчена рада цього факультету прийняла у жовтні 1863 p., але фактичне її відкриття відбулося лише в 1871 р. У цьому ж році, практично одночасно з Києвом, було відкрито кафедру гігієни в Петер¬бурзі. У наступні роки починають працювати кафедри гігієнічного профілю в Харкові, Москві, Казані, Одесі та інших містах.
Значний внесок у становлення і розвиток дореволюційної вітчизняної гігієни зробили О. П. Доброславін, Ф. ф. Ерісман, Г. В. Хлопін та інші видатні вчені-педагоги.
О. П. Доброславін (1842—1889), закінчивши в 1865 р. Пе¬тербурзьку медико-хірургічну академію, працював ординато¬ром терапевтичної клініки. Після захисту дисертації перебу¬вав у дворічному закордонному відрядженні, де проходив підго¬товку до професорського звання з гігієни. Після повернення
очолив першу в Росії самостійну кафедру гігієни в Петер¬бурзькій медико-хірургічній академії (1871). Велике значення надавав необхідності впровадження в практику гігієни лабо¬раторних методів дослідження, організував першу хіміко-аналітичну гігієнічну лабораторію.
Ф. Ф. Ерісман (1842—1915) був однією з найяскравіших осо¬бистостей у суспільному житті Росії кінця XIX ст. Уродже¬нець Швейцарії, він у 1869 р. переїздить до Росії, де невдовзі (1882) стає засновником кафедри гігієни в Московському уні¬верситеті. За його безпосередньої участі створювалися сані¬тарні організації Московського губернського земства, санітарно-гігієнічні лабораторії і санітарна станція в Москві (1884). Ф. Ф. Ерісман розглядав гігієну як науку, що органічно пов'я¬зана з медициною і є її невід'ємною частиною. Він неоднора¬зово підкреслював соціальне значення гігієни і писав із цього приводу: «Лишіть гігієну її громадського характеру і ви нане¬сете їй смертельний удар, перетворите її на труп, оживити який вам ніколи не вдасться». Широко відомими стали його праці «Посібник з гігієни» та «Професійна гігієна, або гігієна розумової і фізичної праці».
Г. В. Хлопін (1863—1929) закінчив фізико-математичний фа¬культет Петербурзького (1886) і медичний факультет Московсь¬кого (1893) університетів, був одним з найталановитіших учнів Ф. Ф. Ерісмана, деякий час працював у Одесі, очолював (1918— 1929) кафедру загальної та військової гігієни Військово-медич¬ної академії, багато уваги приділяв розробці методів санітар¬но-хімічних досліджень, питанням гігієни водопостачання, охо¬рони чистоти водоймищ та житла, гігієни харчування тощо.
На той час у Росії ще не було загальнодержавної системи санітарного нагляду. Однак уже в 70—80-ті роки XIX ст. у Петербурзі, Москві, Києві, Пермі, Одесі, Казані й деяких інших губернських містах створюються санітарні комісії, санітарні станції, з'являються перші санітарні лікарі. Серед них були видатні спеціалісти, активні громадські діячі, які зробили ва¬гомий внесок у розвиток вітчизняної гігієни і санітарії.
Плідно розвивалася гігієнічна наука наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні, її видатними представниками були В. А. Субботін, В. Д. Орлов, І. П. Скворцов, А. I. Якобій, О. В. Корчак-Чепурківський та ін.
В. А. Субботін (1842—1896) — один із піонерів вітчизняної гігієнічної науки. Уродженець м. Прилук Чернігівської губернії, він закінчив медичний факультет Київського університету та ординатуру з терапії. У 1869—1871 pp. перебував у закордон¬ному відрядженні, значну частину часу в М. Петтенкофера, де проходив підготовку до професорського звання з гігієни.
Повернувшися до Києва, організував у 1871 р. і більше як 20 років очолював кафедру гігієни при Київському універси¬теті св. Володимира. В. А. Субботін — автор першого вітчиз¬няного підручника з гігієни (1886), багатьох наукових праць з різних розділів гігієни, ініціатор створення санітарної комісії в Києві.
До когорти видатних громадських діячів та перших санітар¬них лікарів України належить уродженець Полтавщини О. В. Корчак-Чепурківський (1857—1947), який після закінчен¬ня у 1883 р. медичного факультету Харківського університету працював земським дільничним та санітарним лікарем. З 1899 до 1907 р. О. В. Корчак-Чепурківський — міський санітарний лікар Києва. Він вів велику науково-викладацьку роботу як доцент кафедри гігієни Київського університету (читав лекції з медич¬ної статистики та епідеміології), завідував кафедрою гігієни Київ¬ського медичного інституту, брав активну участь у пропаганді гігієнічних знань, в організаційно-практичній роботі, спрямо¬ваній на боротьбу з інфекційними захворюваннями, тощо. Автор багатьох наукових праць із профілактичної медицини, зокрема таких, як «Зміни смертності в м. Києві з часу введення в ньому каналізації» (1901), «Наші громадсько-санітарні потре¬би» (1905), «Програми курсів соціальної та промислової гігієни» (1909) та багатьох інших. У березні 1921 р. першим із медиків України був обраний дійсним членом Академії наук, входив до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.
На початку 20-х років XX ст. в Радянській Росії створюють¬ся підрозділи Державної санітарної служби, закладається зако¬нодавча основа їх діяльності. У 1922 р. на з'їзді санітарних лікарів України видатний вітчизняний гігієніст О. М. Марзєєв висло¬вив пропозицію щодо організації санітарно-епідеміологічних станцій (СЕС) на місцях як основної ланки державної санепідемслужби (першу СЕС було створено в 1922 р. в Гомелі). Після прийняття відповідної постанови Ради Народних Комі¬сарів України (1927) в республіці, а невдовзі на всій території Радянської Росії було створено обласні, міські та районні СЕС.
Основним змістом діяльності СЕС у 20—30-ті роки була ліквідація важких санітарних наслідків громадянської війни, розробка і застосування рекомендацій з будівництва і рекон¬струкції населених місць, вивчення та оздоровлення умов по¬буту та праці робітників металургійної, гірничодобувної та інших галузей промисловості, санітарний нагляд за будівниц¬твом і експлуатацією водопровідно-каналізаційних споруд, очисткою населених місць, охороною чистоти повітря тощо. Велика увага приділялася підвищенню гігієнічної освіти та ство¬ренню санітарного активу серед населення країни.
У 30-ті роки склалася добре продумана система державно¬го санітарного нагляду, розпочали працювати спеціально підго¬товані лікарі—гігієністи й епідеміологи, в 1931 р. в Московсь¬кому, Київському та інших медичних інститутах було створе¬но спеціалізовані санітарно-гігієнічні факультети.
Організаційне становлення санітарної служби, формуван¬ня профілактичного напрямку медичної науки і практики йшло за безпосередньої участі перших керівників охорони здоро¬в'я СРСР М. О. Семашка (1874—1949) та 3. П. Соловйова (1876—1928). Успіхи санітарної служби цього періоду пов'я¬зані з діяльністю вчених-гігієністів, зокрема О. М. Сисіна, О. О. Мінха, А. В. Молькова, Ф. Г. Кроткова та ін.
У період Великої Вітчизняної війни завдяки чіткій роботі СЕС, цивільних і військових санітарних лікарів та епідеміо¬логів (серед них було багато українських учених-гігієністів та лікарів), попри важкі умови та чинники, які могли спричини¬ти захворювання (переміщення великої кількості населення, значне погіршення побутових умов, харчування, водопоста¬чання та ін.), ані в армії, ані серед цивільного населення не було зареєстровано великих епідемій і в цілому зберігалося санітарне благополуччя.
Якщо в довоєнні роки в центрі досліджень наукових уста¬нов гігієнічного профілю та практичної діяльності санітарних лікарів були окремі прикладні питання охорони здоров'я та оздоровлення навколишнього середовища, то в умовах повоєн¬них років і передусім у 70—90-ті роки XX ст. та на межі тисячо¬літь великої актуальності та першочергового значення набу¬ває вивчення та поглиблений аналіз з метою подальшого гігієнічного нормування впливу на стан здоров'я як окремих чинників навколишнього середовища, так і їх стійкого поєднан¬ня. Надзвичайно важливими постають питання гігієнічного регламентування вмісту різних речовин природного та антро¬погенного походження в ґрунті, воді, харчових продуктах, ат¬мосферному повітрі та повітрі житлових приміщень.
Значний внесок у розв'язання означених питань зробили видатні українські вчені-гігієністи Л. І. Медведь, Є. Г. Гонча¬рук, Ю. І. Кундієв, Р. Д. Габович, М. П. Воронцов, О. О. Навака-тікян, І. М. Трахтенберг, А. М. Сердюк, В. Д.Ванханен, І. І. Даценко, А. М. Шевченко, В. Г. Бардов та ін.
Останніми роками на перший план як предмет сучасних наукових досліджень у галузі гігієни та санітарії виходять про¬блеми гігієни житлових та громадських будівель, медичної кліматології, профілактичної токсикології, охорони праці тощо.
Розробка, виробництво та запровадження у повсякденну практику різноманітних хімічних речовин та сполук висуває
у число пріоритетних завдання з вивчення закономірностей їх кругообігу, транслокації та акумуляції в різних компонен¬тах біосфери і на цій підставі визначення ступеня негативно¬го впливу на організм людини в цілому та окремі органи і системи зокрема.
Наслідки аварії на Чорнобильській АЕС та необхідність їх успішного подолання сприяють невпинному розвитку радіацій¬ної гігієни, головним завданням якої є обґрунтування припус¬тимих рівнів радіаційного забруднення навколишнього середо¬вища, вивчення умов праці й стану здоров'я людей, які мають або мали контакт із джерелами іонізуючого випромінювання, створення комплексу захисних заходів, які б забезпечували безпечні умови життєдіяльності.
Зрештою, слід зазначити, що в центрі уваги сьогоднішньої гігієни як науки знаходяться дослідження, що стосуються визначення ступеня екологічного навантаження на кожну кон¬кретну людину в сучасних умовах, питання профілактики ціло¬го розмаїття соціальне значущих захворювань і, отже, вдоско¬налення адаптаційних процесів, які відбуваються в організмі у зв'язку з необхідністю активного пристосування до умов перебування, проблеми гігієни дітей і підлітків, особистої І гігієни та формування здорового способу життя, психогігієни тощо.
Отже, основна мета гігієни — збереження та зміцнення здоров'я людини.
Із цього приводу видатний англійський учений Е. А. Парке у книжці «Посібник із практичної медицини» підкреслював, що «гігієна ставить перед собою велику й благородну мету зроби¬ти розвиток людини найбільш досконалим, життя — найбільш сильним, старіння — найменш швидким, а смерть — найбільш віддаленою».
Провідними шляхами досягнення основної мети гігієни прийнято вважати охорону та оздоровлення навколишнього середовища, а також збереження та підвищення реактивності організму.
Охорона та оздоровлення навколишнього середовища зу¬мовлює збереження природних чинників навколишнього сере¬довища, зниження рівня й концентрації шкідливих чинників антропогенного походження, проведення запобіжного та поточ¬ного державного санітарного нагляду, розробку санітарного законодавства, використання адміністративних заходів впли¬ву тощо.
Збереження та підвищення реактивності організму передбачає посилення специфічної реактивності організму, запровадження здорового способу життя, застосування індивідуальних заходів захисту організму, проведення медичного кон¬тролю, медичних оглядів та лікарського професійного відбо¬ру, організацію виробничого навчання та санітарної освіти. До основних завдань гігієнічної науки відносять:
1. Вивчення природних та антропогенних чинників навко¬лишнього середовища і соціальних умов, що справляють вплив на здоров'я людини.
2. Вивчення закономірностей впливу чинників і умов на¬вколишнього середовища на організм людини.
3. Наукове обґрунтування і розробку гігієнічних нормативів, санітарних норм і правил, профілактичних заходів, що пози¬тивно впливають на організм, сприяють збереженню та зміцненню здоров'я людини.
4. Запровадження у практику охорони здоров'я гігієнічних рекомендацій, санітарних норм і правил, що розроблені, пе¬ревірку їх ефективності та подальше вдосконалення.
5. Прогнозування санітарної ситуації як на близьку, так і на віддалену перспективу.
Предметом вивчення гігієни є здоров'я людини і навколишнє середовище.
Здоров'я людини, за визначенням ВООЗ, являє собою стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність захворювань або інших фізичних дефектів.
Викликають зацікавленість і інші визначення поняття «здо¬ров'я», що існують на сьогодні:
Здоров'я людини — це процес збереження й розвитку біоло¬гічних, фізіологічних, психологічних функцій і оптимальної працездатності (В. П. Казначеев).
Здоров'я людини — це динамічна рівновага організму і навколишнього середовища (А. І. Венедиктов).
Здоров'я людини — це необмежене, нескрутне у своїй сво¬боді життя (К. Маркс).
Слід підкреслити, що всі ці визначення стосуються здоро¬в'я індивідуума, здоров'я людини.
Здоров'я населення (або громадське здоров'я) визначаєть¬ся сукупністю показників захворюваності, фізичного розвит¬ку, інвалідності, медико-демографічними показниками тощо.
Під поняттям «навколишнє середовище» в медичній науці слід вважати все те, що оточує людину, що прямо або побічно впливає на її життя і діяльність.
До складу навколишнього середовища в широкому розумінні цього слова входить вся наша планета та космічний простір. У більш вузькому, спрощеному, розумінні навколишнє сере¬довище являє собою лише біосферу, тобто зовнішню оболон¬ку Землі, в якій сконцентровані всі її живі речовини та відбувається їх активна діяльність. Під час взаємодії організмів з навколишнім середовищем у біосфері утворились екологічні системи, або біогеоценози, які являють собою специфічні си¬стеми живих і неживих компонентів, що пов'язані між собою обміном речовин і енергії (мал. 1).
Навколишнє середовище справляє постійний вплив на здо¬ров'я людини за допомогою певних матеріальних чинників: фізичних або енергетичних, хімічних або речовинних, біоло¬гічних або біотичних, психологічних або інформаційних.
До фізичних чинників відносять сонячну радіацію, темпе¬ратуру, вологість та швидкість руху повітря, атмосферний тиск, шум, вібрацію, іонізуюче випромінювання, погоду, клімат тощо.
До хімічних чинників належать хімічні елементи та сполу¬ки, які входять до складу повітря, води, ґрунту, продуктів тощо.
До біологічних чинників відносять мікроорганізми, віруси, гельмінти, гриби, рослини тощо.
До психологічних (психогенних) чинників належать окре¬ме слово або мова, звук або музика, колір або зображення.
Зміст гігієни як галузі медичної науки і практики визна¬чається переліком її основних розділів: загальна гігієна, кому¬нальна гігієна, гігієна харчування, гігієна праці, радіаційна гігієна, гігієна дітей та підлітків, гігієна екстремальних станів та військова гігієна, соціальна гігієна та ін.
Загальна гігієна — вивчає загальну теорію і методологію гігієни та екології людини, історію гігієни, принципи гігієнічно¬го нормування, загальні питання гігієни повітря, сонячної ра¬діації, клімату, мікроклімату, погоди, освітлення, ґрунту, води, особистої гігієни тощо.
Комунальна гігієна — вивчає проблеми гігієни населе¬них місць та громадських будівель, водопостачання та атмос¬ферного повітря, санітарної охорони ґрунту і водоймищ, нор¬мування екологічних і гігієнічних чинників навколишнього се¬редовища, які впливають на здоров'я населення.
Гігієна харчування — вивчає вплив на здоров'я різних контингентів населення енергетичної цінності та якісного скла¬ду харчових продуктів, режиму та умов харчування обґрун¬товує нормативи і рекомендації щодо організації раціонально¬го харчування, вимоги до профілактики харчових отруєнь та аліментарних захворювань.
Гігієна праці — вивчає вплив на здоров'я людини умов та чинників виробничого середовища і трудової діяльності, роз¬робляє гігієнічні нормативи і рекомендації з метою профілак¬тики професійних отруєнь і захворювань, оптимізації умов праці, підвищення її ефективності, запобігання втомі і перевтомі.
Радіаційна гігієна — вивчає вплив на здоров'я різних контингентів населення іонізуючої радіації природного і техно¬генного походженні; розробляє гігієнічні нормативи і заходи щодо профілактики і'її негативної дії.
Гігієна дітей та підлітків —вивчає та розробляє гігієнічні нормативи і рекомендації з питань впливу на здоров'я дитя¬чого та підліткового населення умов виховання, фізичної куль¬тури, харчування, режиму навчальної і трудової діяльності, запобігання вадам психічного і фізичного здоров'я.
Гігієна екстремальних станів і військова гігієна — вивчає безпосередній та віддалений негативний вплив на гігієнічні показники довкілля і здоров'я і населення природних та техногенних аварій, катастроф і надзвичайних станів, а також специфічних умов перебування та праці військовослуж¬бовців та інших формувань у повсякденних і екстремальних ситуаціях.
Соціальна гігієна — вивчає вплив соціальних умов жит¬тя і праці на структуру захворюваності населення, окремі та інтегральні показники його здоров'я тощо.
Крім того, як окремі виділяють ще такі розділи (напрямки) гігієни: психогігієна, авіакосмічна гігієна, гігієна залі¬зничного та морського транспорту, герогігієна, гігієна розумової праці, гігієна лікувально-профілактичних закладів, особиста гігієна та ін.
Слід мати на увазі, що деякі розділи (питання) гігієни ма¬ють міждисциплінарний характер і інтегрують у собі теорію і практику декількох гігієнічних дисциплін. Показовим прикла¬дом цього є гігієна лікувально-профілактичних закладів, яка ґрунтується на основних положеннях та прикладних аспектах загальної і комунальної гігієни, гігієни праці, гігієни харчу¬вання, гігієни дітей та підлітків, психогігієни, а також радіа¬ційної гігієни і органічно поєднує їх.
Гігієнічна наука і санітарна практика виникли й розвива¬ються в тісному контакті і взаємодії як з медичними, так і з багатьма природознавчими, технічними, фізико-математичними, хімічними, будівельними та іншими науками, зокрема таки¬ми, як архітектура, будівництво, геологія, географія, астроно¬мія, кліматологія, метеорологія, психологія, педагогіка, стати¬стика та багатьма іншими.
Так, для характеристики навколишнього середовища гігієна використовує дані і дослідження метеорології, географії, астро¬номії, кліматології, радіології та ін. Під час вивчення здоров'я людини — дані фізіології, біофізики, біохімії, анатомії, гісто¬логії та ін. У ході проведення гігієнічних досліджень — дані біології, хімії, математики, кібернетики, мікробіології та ін.
Під час розробки профілактичних заходів — дані терапії, хірургії, епідеміології та ін.
Розглядаючи методологію окремої наукової дисципліни, слід зазначити, що в загальнонауковому розумінні цього поняття методологія як об'єкт наукового пізнання являє собою вчен¬ня про основні його закони, методи та принципи, вихідні за¬сади теоретичної та практичної діяльності людини.
Основою методології гігієни як пріоритетної галузі медич¬ної діяльності є визнання тісного взаємозв'язку людини з на¬вколишнім середовищем, залежності здоров'я від впливу його чинників та умов.
Отже, предметна методологія гігієни — це сукупність науко¬во обґрунтованих специфічних законів і категорій, методів та методик, що використовуються для встановлення закономірно¬стей впливу численних чинників навколишнього середовища на здоров'я людини.
На цій підставі науково обґрунтовані наступні закони (по¬стулати) гігієни (Гончарук Є. Г., 1992).
Перший закон гігієни — про рушійні сили порушення ста¬ну здоров'я людей.
Згідно з ним порушення стану здоров'я людей (хвороба, зниження резистентності, імунного статусу або адаптацій¬но-компенсаційних можливостей організму), спричинене фізичними, хімічними, біологічними або психогенними еті¬ологічними чинниками, може виникнути лише за наявності трьох рушійних сил: джерела шкідливості (забруднювача) або комплексу шкідливостей, чинника (механізму) впливу або передачі цього забруднювача і сприйнятливого (чутли¬вого до цього забруднювача) організму. За відсутності хо¬ча б однієї із цих умов або рушійних сил процесу зміни ста¬ну здоров'я під впливом чинників навколишнього середови¬ща для даної віково-статевої чи професійної групи людей не станеться.
Другий закон гігієни — закон негативного впливу на на¬вколишнє середовище діяльності людей. Відповідно до нього незалежно від своєї волі та свідомості, у зв'язку з фізіологіч¬ною, побутовою та виробничою діяльністю люди негативно впливають на навколишнє середовище, що тим небезпечніше, чим нижче науково-технічний рівень виробництва, культура населення та соціальні умови життя.
Третій закон гігієни — закон негативного впливу на навко¬лишнє середовище природних екстремальних явищ — визна¬чає, що природне навколишнє середовище забруднюється не тільки під впливом фізіологічної, побутової та виробничої діяль¬ності людей, але й унаслідок екстремальних природних явищ і катаклізмів, таких як спалахи на Сонці, вулканічна діяльність, землетруси, активна циклонічна та антициклонічна діяльність тощо.
Четвертий закон гігієни — закон позитивного впливу на навколишнє середовище людського суспільства — підкреслює, що у процесі створення сприятливих умов проживання і тру¬дової діяльності людське суспільство залежно від соціального рівня розвитку, культури, досягнень науково-технічного про¬гресу, а також економічних можливостей цілеспрямовано по¬зитивно впливає на навколишнє середовище з метою його оздоровлення, запобігаючи забрудненню і, тим самим, підви¬щуючи рівень здоров'я населення.
П'ятий закон гігієни — закон негативного впливу забруд¬неного (денатурованого) природного навколишнього середо¬вища на здоров'я людини — стверджує, що під час контакту людини з навколишнім середовищем, забрудненим фізіологі¬чними виділеннями, побутовими або техногенними забрудню¬вачами у кількостях, які перевищують гігієнічні нормативи, неминуче настає зміна стану здоров'я в бік його погіршення.
Шостий закон гігієни — закон позитивного впливу при¬родного навколишнього середовища на здоров'я населення — засвідчує, що природні чинники навколишнього середовища (сонце, чисте повітря, чиста вода, доброякісна їжа) позитивно впливають на здоров'я людей, сприяючи його збереженню і зміцненню в умовах доцільного використання.
У сучасній гігієні виділяють 5 основних, специфічних для цієї науки методів досліджень: епідеміологічний метод вив¬чення здоров'я населення, метод санітарного обстеження, ме¬тод гігієнічного експерименту, метод санітарної експертизи, метод санітарної освіти.
Епідеміологічний метод — це сукупність різноманітних спо¬собів вивчення здоров'я населення, що перебуває під впли¬вом різних ендогенних (генетичних, вікових, ендокринних та ін.) і соціальних та природних екзогенних (фізичних, хімічних, біологічних та ін.) чинників середовища перебування.
Епідеміологічний метод передбачає комплексне вивчення як навколишнього середовища, так і передусім особливостей впливу його на організм і здоров'я людини.
Існують 4 різновиди епідеміологічного методу вивчення здо¬ров'я населення, а саме: санітарно-статистичний метод, метод медичного обстеження популяцій, метод клінічного спостері¬гання за людьми, які спеціально відібрані (волонтерами), та метод натурного експерименту серед широкого загалу населення.
При цьому використовують такі методики дослідження, як фізичні, хімічні, фізико-хімічні, біологічні, медико-географічні,
клінічні, фізіологічні, біохімічні, токсикологічні, санітарно-ста¬тистичні та ін.
Метод санітарного обстеження є одним з основних прийомів у роботі санітарного лікаря під час вивчення чинників сере¬довища (навколишнього, виробничого, житлового і т. д.), які впливають на здоров'я та санітарно-побутові умови життя людей, і полягає в здійсненні візуального спостереження та санітарного опису чинника або об'єкта, що підлягає дослід¬женню.
Виділяють 2 різновиди методу санітарного обстеження: са¬нітарний опис (оцінка санітарного стану об'єкта за зовнішні¬ми ознаками) та поглиблене санітарне обстеження з викорис¬танням інструментально-лабораторних досліджень чинників навколишнього середовища.
Метод гігієнічного експерименту передбачає проведен¬ня експерименту (досліду) в реальних умовах (метод натур¬ного гігієнічного експерименту) або його проведення в умо¬вах лабораторії (метод лабораторного гігієнічного експери¬менту).
Виділяють 2 різновиди методу натурного гігієнічного експе¬рименту: натурний, що стосується вивчення особливостей впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я лю¬дей; та натурний, що стосується вивчення кількісних і якісних характеристик природного середовища, які склалися внаслі¬док трудової та побутової діяльності людини.
Суть методу лабораторного гігієнічного експерименту поля¬гає в тому, що в лабораторних умовах на математичних, кібер¬нетичних, санітарно-технічних та інших моделях і установках проводиться експеримент або з вивчення впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я людини, або з вивчення окремих чинників навколишнього середовища.
Метод санітарної експертизи передбачає дослідження та розв'язання будь-яких питань особами, які володіють сукупніс¬тю спеціальних знань у галузі гігієни і санітарії. До числа об'єктів, що підлягають санітарній експертизі, належать пит¬на вода, продукти, підприємства громадського харчування, дитячі дошкільні та загальноосвітні установи, лікувально-профілактичні заклади, книги, дитячі іграшки, одяг тощо.
Метод санітарної освіти являє собою гігієнічне виховання та навчання населення основам здорового способу життя, пра¬вилам профілактики захворювань, формуванню його загально-гігієнічної та екологічної грамотності.
Підставою щодо забезпечення оптимальних умов для життє¬діяльності людини та адекватного управління якістю середо¬вища є гігієнічне регламентування.
У зв'язку із цим виникає нагальна потреба як загальнометодологічного, так і прикладного змісту в науковому обґрун¬туванні оптимальних та гранично допустимих параметрів чин¬ників навколишнього середовища, які служать основою для визначення та опрацювання гігієнічних нормативів, санітар¬них правил і норм та профілактичних заходів.
Гігієнічним нормативом називають чітко визначений діапа¬зон параметрів чинника навколишнього середовища, який є оптимальним або безпечним з точки зору збереження нор¬мальної життєдіяльності і здоров'я людини, людської попу¬ляції і майбутніх поколінь.
В основі теорії й практики гігієнічного нормування знаходяться певні принципи, що їх використовують практично в„ усіх галузях наукового регламентування чинників навколиш¬нього середовища.
До провідних принципів гігієнічного нормування належать принципи примату (пріоритета) медичних показників, дифе¬ренціації біологічних відповідей, розподілу об'єктів санітар¬ної охорони, урахування всіх можливих несприятливих впливів, пороговості, залежності ефекту від концентрації (дози) та часу впливу, лабораторного експерименту, агравації та відносності нормативних положень. Основними складовими сучасної гігієни і санітарної практики є громадська та індивідуальна гігієна. Індивідуальна гігієна охоплює коло питань, що вирі¬шує окрема людина і які торкаються її особистого здоров'я.
До сфери інтересів громадської гігієни входять питання, що стосуються здоров'я різних контингентів населення, населен¬ня в цілому і вирішення яких не підвладне окремій людині (санітарна охорона атмосферного повітря, питної води, ґрун¬ту, профілактика шумових, вібраційних та радіаційних впливів, умови та охорона праці на виробництві, санітарний режим підприємств громадського харчування тощо).
Між індивідуальною та громадською гігієною існує тісний зв'язок. З одного боку, що кращими є загальні для всього насе¬лення гігієнічні та екологічні умови навколишнього середови¬ща, то ефективнішими є заходи особистої гігієни. З іншого,— дотримання гігієнічних вимог в особистому житті не відок¬ремлено від здоров'я інших людей (наприклад, паління нега¬тивно впливає на нащадків, змушує оточуючих перебувати в зоні пасивного паління тощо).
Досягнення мети і реалізація завдань у галузі профілакти¬ки здійснюється двома основними формами практичної діяль¬ності санітарної служби, що міцно взаємопов'язані, а саме: шляхом проведення запобіжного (попереднього) і поточного санітарного нагляду.

Запобіжний санітарний нагляд — це заходи санітарної служ¬би, спрямовані на забезпечення дотримання гігієнічних норм і вимог у процесі планування, проектування, будівництва, ство¬рення та уведення в експлуатацію різних об'єктів. •' Поточний санітарний нагляд — це заходи санітарної служ¬би, спрямовані на дотримання гігієнічних норм і вимог у про¬цесі функціонування тих чи інших об'єктів (після уведення їх в експлуатацію), зокрема стосовно умов перебування та праці людей, профілактики харчових та професійних отруєнь і захво¬рювань, запобігання забрудненню навколишнього середови¬ща тощо.








Держава зобов'язана надавати санітарним лікарям права обстежувати різні об'єкти, контролювати дотримання в них належних санітарно-гігієнічних умов, накладати адміністра¬тивні стягнення на винних в їх порушенні.
Структуру санітарно-епідеміологічної служби України та її основного підрозділу, яким є санітарно-епідеміологічна стан¬ція, наведено на мал. 2 і 3.
Відправною точкою діяльності санітарного лікаря, критерієм правильності ЇЇ спрямування, змісту і результатів має бути здо¬ров'я населення. Вивчення і визначення його рівня та основ¬них показників — важлива складова спільної роботи санітар¬ної служби й лікувальних закладів.
Діяльність медичного працівника в галузі профілактики має психологічні і деонтологічні особливості, які суттєво відрізня¬ються від обов'язків, притаманних фахівцям лікувального профілю. Останні в професійному плані, як правило, повсяк¬денно спілкуються з окремими хворими та їхніми родичами. Сфера міжособистісних професійних контактів фахівців ме-дико-профілактичної справи значно ширша і, в деяких аспек¬тах, значно складніша та відповідальніша. Адже діяльність са¬нітарних лікарів пов'язана зі збереженням здоров'я не однієї людини, а багатьох, інколи сотень тисяч, людей. У процесі її виконання постійно виникає потреба в спілкуванні з керівни¬ками і працівниками різноманітних установ і закладів (органів влади, різних державних інспекцій, промислових підприємств, закладів торгівлі та громадського харчування, комунального господарства та проектних організацій, лікувально-профілак¬тичних установ та дитячих закладів тощо). Така різнобічність повсякденних службових контактів вимагає володіння знан¬нями не тільки з медичних дисциплін. Вона зумовлює не¬обхідність високого рівня психологічної і деонтологічної під¬готовки та відповідних рис характеру, без яких неможливі конструктивні плідні міжособистісні контакти під час вирішення важливих проблем профілактичного та оздоровчого змісту.



Завантажити

(Размер: 87.33K / Загрузок: 1163)


Сайт: Autor   Добавлен: 4.09.07






    Головна сторінка   |  Книжки, довідники, підручники (8)  |  Статті, навчальні матеріали (747)  |    Роботи з медицини (756)   |    Вхід  |   Контакти
© Медична бібліотека- 2007-2009 | Статтi партнерiв